Мона і чарівник

Мона мовчки розглядала цятки на стелі. Ось там, ближче до лівої стіни проповзла змійкою тріщина, невелика, проте дівчинка її помітила. Трохи правіше невідома звірина лишила слід, а може, то слід від щітки. Мона добре памятала, як мама іноді після ремонту говорила, що невдало вийшло вибілити стіни, «щітки» видно. А ось там, в далекому верхньому кутку кімнати зачаївся маленький павучок. Мона не любила павуків, вона їх боялася, але таких, малесеньких, хатніх, на тонюсіньких лапках, а тим паче, на відстані майже три метри, дівча не боялося. Їй навіть хотілося гратися з тим одиноким павучком. Дівчинка запамятовувала місце розташування комахи, потім заплющувала оченята, іноді засинала, а опісля сну намагалася знайти відмінність у розташуванні павучка відносно запамятованого перед сном місця на стіні.

Мона хворіла вже другий тиждень, мама піклувалася про дитину, але дівчинка почувалася дещо самотньою. Невистачало звичного дитсадка, навіть Колі, того вередливого хлопчини, який не бажав ділитися іграшками ні з ким. Зранку щодня мама заходила в кімнату, вимірювала температуру, мовчки хитала головою, потім поверталася з супом, кашею, бульйоном чи салатом, на друге – булочка чи млинці, чай, Мона неохоче длубалась у тарілці, потім пила пігулки і мала відпочивати, аж до обіду, інколи - до вечері, поки не поверне мама з роботи.

Маму не завжди відпускало начальство, тому інколи дівчинці випадало обідати після шостої вечора. Мона не любила їсти нічого, крім морозива, власне ця історія сталася тому, що в дитячому садку було свято, приїхали клоуни, гімнасти, дресирувальники. Але дівча ніщо так не хвилювало, як виступ чарівника.

Після того, як показ виступу закінчився, Мона зачаїлася між товстелезних куліс і чекала, поки всі діти підуть в групу. Коли небезпеки ніщо не становило, мала побігла до цирового вагончика з написом «чарівник» і легенько відчинила двері.

- Не боїшся? – суворо запитав голос з темряви.

- А Ви злий чи добрий? – спитала Мона без нот остраху в голосі.

- Ха-ха-ха-ха, - долинуло. Запала тиша. – Мала, хто тобі скаже правду ось так, відразу? Га?

- Мама мене не вчила брехати, тому, думаю, що чесно відповісти на моє питання не складно...

- Добре, заходь у вагончик – долинуло до дівчинки.

Мона завагалась, проте цікавість взяла гору і за мить дівчинка стояла перед чарівником.

- Ти смілива дівчинка, - по-доброму сказав чоловік. Проси будь-яке бажання, і я його виконаю.

- Гору морозива – випалила Мона. І забоялась, що чарівник не дотримає слова.

- Гору? А навіщо тобі так багато? - поцікавився чарівник.

- Я люблю морозиво – полуничне, ванільне, шоколадне, з сиропом, вафлею, шоколадною крихтою, з апельсиновим смаком, родзинками, горішками і курагою...

Дівчинка загинала пальці, коли перераховувала улюблені види холодних ласощів, а коли пальці на руках скінчилися, то аж зніяковіла.

- Згода, буде тобі гора морозива, проте є одна умова – ти маєш пригостити своїх друзів, інакше будеш покарана – прошепотів чарівник, але Мона вже не слухала, мрії про гору морозива захопили всі думки.

В дитячий садок того дня приїхало кілька машин-холодильників, морозиво було різне – рожеве, біле, зелене, жовте, синє, малинове, лимонне і навіть фіолетове.

Але як тільки почали відкривати ящики, Мона закричала:

- Не чіпайте, не дам, то все моє!!!

І почала жадібно їсти-їсти-їсти. А морозива все не ставало менше, проте дівчинка не захотіла ділитися з друзями. Так вона з*їла кілька пачок, горло вже злегка боліло і стало дещо зимно, потім стало невимовно гаряче, потемніло в очах, і коли Мона прокинулась, то побачила перед собою білу стелю і цятки.

В кімнаті було тихо, дівчинка зрозуміла, що вона вдома, на тумбочці біля ліжка стояла чашка і кілька пляшечок з мікстурою.

- Мамо – загукала Мона. - Мамо!

Почулися знайомі кроки, до кімнати зайшла матуся.

- Мамо, - прошепотіла Мона, - я більше так не буду.

- Так, дитинко, ледве вдалося тебе врятувати, температура трималася кілька днів, насилу збили. – мама обійняла Мону і сльоза щастя скотилася щокою.

- Матусю, я зрозуміла, що жадібність – це погано.

Мона тулилася до мяких пасм волосся матусі і роздивлялася стелю. Цятки, цятки, тріщинка, павучок, О! Сплів нову павутинку, наче мереживо, тонесеньку, білесеньку, невагому.

Через пять днів Мона знову прийшла в дитсадок, виявилося, що дітки засумували за нею, і дуже зраділи, коли знову побачили дівчинку. Ура-р-а-а! Пролунало, як тільки Мона зайшла до групи.

- Всім привіт! Як ся маєте? – бадьоро мовила вона.

До неї підійшов Коля і дав ту саму ляльку, яку вони ніяк не могли поділити ...