Дощова примара або Люди в калюжі

Гидота.
Я стояла і дивилася на своє відображення.
В калюжі. Повної брудноти.
Постійна біганина в пошуках чогось мертвого і непостійного.
Де коса і плащ? Вочевидь четвертує бідолаху. У якої лахи не на своїх місцях!
Сміхота.
А що коли наступлю, на цю мертву калюжу?
Вочевидь перетворюсь на жабку? Ква-ква...смачні краплі у неба.
Ляпота.
Шкода що не всі люди сміливо тупцюють на кожному кроці.
Бамс - бамс...
Знову дощ. Знову без парасольки.
Та й навіщо? Годі плюватися доще!
Ще, ще, ще, щееееезни.
На душі щось знову коїться, можливо злива?
Ой, дістало! Дістали ці невгамовні краплі.
Чому це постійне явище дощового шуму?
Насолодитися цими митями дощової "каналізації" є звичкою у "депрєсивних людей" які виють вірусом Грози.
Щось вони "вєчно" ревуть та рвуть гілки деревин?
Щось і я оце "ною" і поливаю слюнями, "тіпа" то во всьом виноваті каплі. Тьфу.
К Р А П Л І.
Духота.
Чому обов'язково дощ переливається із моєю власною зливою?
Може це так дощик підтримує мою душу?
Т Р И В О Г А!!!
Мене слухає дощ. Робить висновки. І пісяє мені на голову.
Йо - ма - йо.
Дякую. Мені не стало легше.
Бабах.
Та щось вже легше. Не бризкайся, негіднику.
Шшшшшшшшшшшшшш.
Н Е Н А В И Д Ж У!
Забери мої сльози.
Дощ перестає плакати. Я плавати у власній калюжі.
Ми домовляємося про наступну зустріч.
Розходимося.
І чомусь я хочу обійняти цю примару дощову.
Як він це робив для мене...