Легенда зимового кохання

Завитки…витончені,незвичайні…завитки….
Він полюбляв усе незвичайне. Полюбляв писати про незвичайне і розмовляти про незвичайне годинами,днями,місяцями роками. Він полюбляв малювати текстом,наносити кольори слів на невинно білий аркуш паперу, створювати текстом образи іноді невгамовні,а іноді занадто витончені-такі, що здавалося протягнувши руку,доторкнувшись ти зруйнуєш їх…але ж як можно зруйнувати текст? Текст, який в'їдається в аркуш, закарбовується на ньому на віки.
Він любив в житті лише дві речі: текст та витонченість…він поринав у них, закутувався в них як в теплу ковдру, відгороджувався ними від реальності та людей.
Він крокував по бруківці і гнівний сумний гул відлітав від його кроків. Він гнівався на середовище, що його оточувало і гнівався на фарбу,яка так невчасно закінчилася, саме в ту мить коли він дописував текстом свою чергову геніальну «картину». Він навіть не помітив, як пішов сніг…не помітив він і її. Вона винирнула з-за рогу так швидко,що їх зустріч була неминучою. Аркуші,що були в її руках піднялись високо в небо і тепер разом з снігом кружляли в пристрасному танці довкола них. Він вже був вигадав різке та болюче запитання, але спинився на пів слові. Його розум не міг усвідомити - вона не була текстом чи білим аркушем, але ж здавалася такою чарівною. Чисті, глибокі темно – фіолетові очі дивилися на прямо на нього. В них читалося чи то запитання, чи то зацікавленість. Він не міг повірити, що вона ось тут поряд, навпроти нього…і ці аркуші немов птахи кружляють над ними,поряд з ними, навколо них…
- Ці, аркуші як птахи. Справді кумедно?- запитала вона.
- Ттаак,напевно…
«Невже вона заговорила до мене?!!!» - подумки запитав він.
- А я вас часто тут бачу. Ви завжди заходите до крамниці з старими книгами. Мені також подобаються старі книги-вони живі, в них є історія.
Ця невимушеність і незвичайний стук, все це разом здивувало його. Він ніколи не розмовляв з людьми на вулиці,а тим баче з жінками.
- А я вас вперше бачу. Ви…- він не знав,що сказати далі. Слова заблукали в його голові. Вперше текст його зрадив. Він просто стояв заворожений її очима.
-…я не уважна.-продовжила вона і посміхнулась.
В цю мить він ще виразніше почув стукіт… стукіт, що заважав йому мислити,говорити. Стукіт, що доносився з його серця.
- Вони незвичайні, такі витончені…Хотілося б мені побачити,як вона їх створює.
«Що за безглуздя?»- подумав він -«Про що це вона?».
- Сніг та зима…я про сніг та зиму. – сказала вона і знову посміхнулась.
Здається від її посмішки крижана зима в його серці почала танути. За всі роки самотнього існування він вперше не розумів, що відбувається, він вперше не міг мислити і він вперше посміхнувся.
Тепер кожен його день починався з посмішки, з темно – фіолетових очей з сенсу на наступний день. Його життя не було суцільним текстом,він віднайшов щось цікавіше ніж звичайний, буденний, сірий текст. Він жив Зимою, захоплювався нею, обожнював її. Жив її очима, її посмішкою, навіть її витонченими думками…жив завитками її сріблястого волосся.
«Все зруйнувала весна» - зрозумів тоді він.
…все почало тускніти…посмішка згасала, очі ставали просто темними – зима закінчувалося, прощалася покидала його. Текст знову набував сенсу,життя ставало чітким, розум світлим, а витонченість такою якою вона повинна бути. Стукіт припинився.
Він любив текст. Він любив витонченість . Але кохав він Зиму.
І тепер кожного разу коли люди починали замотуватися в теплі речі, коли вітер ставав пронизуючим він брав білі аркуші, йшов на ТЕ місце і чекав…Він чекав її…Зиму.