Центрифуга і газонокосилка

Я дивлюся на них -
на щасливу пару знайомих голландців,
що побралися нині у селищі Меліскерке,
досить крихітному з точку зору масштабів
України, де місця мені не знайшлося,
але зараз про себе не хочу...
Я дивлюся на них.
Він працює на тракторі.
А вона в магазині.
Молоді, витривалі, здорові.
Побудують життя,
як до них будувало одне покоління за іншим,
коли не втручалась війна
чи розбурхане море, що дамби трощило.
Я дивлюся на них,
уявляючи нас,
покоління моє,
покоління моєї дружини,
і без злоби й образи питаю:
на скільки частин
розірвала б цю пару
та центрифуга,
у якій нас за кілька етапів кружляло -
дев’яності, кінець їх, двохтисячні тощо?!
Цільні, сильні, вродливі...
Всі знайомі мої,
що насмілились встати до шлюбу,
вже давно розлучилися. Хтось
зник давно,
хтось на тінь свою перетворився.
Ну а нині комусь поламала шию війна.
Чесне слово, це смішно -
дивитись на цих молодят
і порівнювати їх з бур’яном,
диким, свіжим,
що буяє сьогодні в моїй Батьківщині,
пнеться вгору, вважає себе унікальним,
чує оплески і дифірамби,
планує і мріє,
але не помічає
косилки, що зверху вже йде методично,
обіцяючи тільки нічого,
канаву, палаюче сонце,
безсилля, розгубленість,
мари, безславний фінал!

20.09.2023,
Меліскерке.