Ти мій дім

Прокинулась — а тебе поруч немає,
і тільки слід твого тепла на простирадлах,
наче ніч не встигла забрати тебе з собою
і залишила мені цей тихий, майже болючий спогад.
На вустах — смак твоїх поцілунків,
ніжний, повільний, медовий,
він живе в мені, як подих, що не хоче згасати,
як щось надто справжнє, щоб зникнути одразу.
У кімнаті ще лунає твій голос —
не словами, а відлунням,
тим м’яким «я поруч»,
яке ти шепотів у темряві,
коли ніч ставала надто близькою,
а ми — надто щасливими, щоб її боятися.
І запах… твій запах —
ледь відчутний, теплий, рідний,
він досі в повітрі,
наче ти щойно вийшов на мить
і ось-ось повернешся.
Ти запалив у мені щось тихе й велике —
бажання бути не просто поруч,
а разом,
так глибоко,
щоб «разом» стало домівкой.
Ти сказав: «хочу бути з тобою»,
і ці слова стали стінами мого спокою,
дверима, які більше не хочеться зачиняти.
Тепер ми — одне ранкове світло на двох,
одна кава, що гріє долоні,
одна тиша, в якій так легко дихати.
Ми зустрічаємо світанки без поспіху,
ніби час навчився чекати нас,
і проводжаємо захід сонця,
притискаючись одне до одного,
наче світ нарешті став безпечним.
У ліжку ще живе тепло нашої ночі,
а на столі — твоя записка:
«Кохаю. Кохаю. Кохаю.»
І в цих словах — все,
що тримає мій ранок,
вся моя ніжність,
і вся моя віра в те,
що тепер ми — не випадковість,
а дім одне для одного.